2 семестр Вступ до спеціальність л 1

Розділ: Фізична культура невід’ємна частина національної культури.

Тема: Взаємозв’язок фізичної культури та інших соціальних підсистем. Політика у фізичній культурі та фізична культура для політики. Фізична культура у системі християнських цінностей.

Мета. Сформувати в студентів уявлення про про зв'язок фізичної культури з іншими системами. Познайомити з політикою фізичної культури. Розвивати логічне мислення, пам’ять, увагу. Виховувати любов до предмета, прагнення його вивчати.

Обладнання: опорні конспекти, підручники, мультимедійна презентація.

Тип лекції: лекція інформаційного характеру

Література: Список використаної літератури: 1. Ашанин В. С. Большой спорт в политическом процессе современной Украины (в аспекте президентской избирательной кампании 2004г.) / В. С. Ашанин, В. Н. Кудиненко, Н. А. Олейник, М. Н. Романенко 90 // Тези доповідей ІХ Міжнародного наукового конгресу «Олімпійський спорт і спорт для всіх». – К.: Олімпійська література, 2005. – С. 39.

2. Выдрин В. М. Введение в специальность; Учебное пособие. / В. М. Выдрин – М.: Физкультура и спорт, 1980. – 119 с.

3. Дубовенко М .Ф. Фізична культура і спорт у системі християнських цінностей / М. Ф. Дубовенко // Тези доповідей ІХ Міжнародного наукового конгресу «Олімпійський спорт і спорт для всіх». – К.: Олімпійська література, 2005. – С. 59.

План лекції

1.     Взаємозв’язок фізичної культури та інших соціальних підсистем.

2. Політика у фізичній культурі та фізична культура для політики.

3. Фізична культура у системі християнських цінностей.

Хід лекції

І. Організація початку заняття

ІІ. Повідомлення теми і мети лекції і мотивація навчальної діяльності

ІІІ. Лекція

1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНИХ ПІДСИСТЕМ

Оскільки фізична культура є складовою частиною суспільної культури, її підсистемою, то вона знаходиться у певних відносинах з іншими соціальними підсистемами. Взаємозв’язки фізичної культури з загальнокультурними, політичними, соціально-економічними умовами життя суспільства дуже складні і не однозначні у різних формаціях [21, С. 28]. Зароджувалися ці взаємозв’язки в надрах суспільства. Первісна община використовувала фізичну культуру для залучення підростаючого покоління до життя і виконання обов'язків дорослих її членів, підготовці до полювання та війни [21, С. 29]. Первинною формою організації фізичної культури була гра, ігрова дія – рухи, в яких в умовній формі відображалася трудова діяльність людини. В іграх труд відображався не в механічно відображеному вигляді, а у творчих узагальненнях. Сама ж гра була своєрідною діяльністю первісної людини, і мала велике значення для її подальшого розвитку, оскільки сприяли формуванню мислення, вихованню волі та навичок до організованої діяльності [2, С. 13]. У родовому суспільстві зародилася різниця у вихованні хлопчиків та дівчат. Це знайшло своє відображення у іграх та фізичних вправах. Хлопчики та юнаки грали у ігри з елементами полювання та воєнних дій, влаштовували засідки. Дівчатка займалися іграми, танцями, вправами, що відображають побут та працю жінок [20, С. 10]. Розвиток виробничих сил, пов’язане із засвоєнням металів, розподілом праці між землеробством та скотарством, поява приватної власності призвели до розпаду родового устрою. Воєнні вожді та родова аристократія стали більше приділяти уваги воєнно-фізичному вихованню підростаючого покоління. Фізичне виховання цього періоду втрачає свій безпосередній зв’язок з працею, воєнізується, набуває класової спрямованості, після чого розпадається на два направлення: правлячого класу та народних мас [20, С. 12]. В рабовласницькому суспільстві фізична культура набула класового характеру та воєнної спрямованості. Вона використовувалася в якості одного із засобів створення військової потужності для придушення експлуатованих мас всередині держави та для ведення загарбницьких війн. Для цього були створені системи воєнно-фізичного виховання, спеціальні навчальні заклади, з’явилась професія викладача фізичного виховання [2, С. 14]. В міру зміцнення влади рабовласників відбувалося все більше обмеження участі народних мас у заняттях фізичним вправами та іграми. У середовищі рабовласників-аристократів перевага віддавалася ―благородним‖ видам: полюванням та перегонам на колісницях, виступам на святах і т.д. Одним із таких свят були ігри в Олімпі, які стали початком створення Олімпійського руху [20, С. 19]. Таким чином, фізична культура як складова частина загальної культури стародавнього світу виникла на основі трудової діяльності в умовах первісного ладу. Його особливостями є тісний зв’язок з працею, побутом, доступність для всіх членів суспільства, а також класовий характер та воєнна спрямованість. Але із занепадом рабовласницького суспільства гине і породжена ними культура і її складова частина – фізична культура [20, С. 23]. Історія фізичної культури середніх віків проходить у своєму розвитку три етапи: раннього, розвинутого та пізнього середньовіччя, що співпадають в основному з етапами феодальної суспільно-економічної формації. В період раннього розвинутого феодалізму набуває чітких форм система воєннофізичної підготовки лицарів, основними рисами якої були воєнна спрямованість і класовий характер. Народні маси, не дивлячись на своє тяжке становище, мали більші у порівнянні з рабовласницьким суспільством можливості для занять фізичним вправами та іграми. Але ці можливості були обмежені. Розвиток фізичної культури набував територіальних та 66 національних особливостей. В період пізнього феодалізму, в його надрах, зароджувалася буржуазна культура і її складова частина – фізична культура, провідниками якої виступали гуманісти [20, С. 34-35]. На початку ХХ ст. на основі розвитку капіталістичних суспільноекономічних відносин, політики, ідеології і культури буржуазії розпочався процес формування гімнастичних та спортивно-ігрових систем фізичного виховання. Відомий вплив на цей процес здійснювали дослідження лікарів, анатомів, гігієністів, фізіологів і педагогів, які закликали використовувати фізичні вправи і загартування організму з метою покращення фізичного розвитку молоді. Це був процес об’єктивний і закономірний, обумовлений усім ходом розвитку суспільства. Гімнастичні та спортивно-ігрові системи несли в собі класовий характер, оскільки забезпечували потреби та інтереси буржуазії [20, С. 45]. Зростання класової боротьби та революційного робітничого руху сприяли формуванню і розвитку демократичної за своїм змістом культури серед народних мас. Як відображення цього процесу у другій половині ХІХ ст. стали виникати самостійні спортивні, гімнастичні і туристичні організації робочого класу. Їх безпосередня поява була пов’язана із зростанням промислового виробництва і концентрацією пролетаріату на фабриках і заводах, створенням самостійних політичних робочих партій [20, С. 50]. У другій половині нової історії, коли капіталізм переростав у свою останню стадію – імперіалізм, відбувалося загострення протиріч у всіх сферах життя суспільства. Загострення протиріч між великими капіталістичними державами, їх боротьба на ринку збуту, за переділ світу призвели до війн, мілітаризації. Наслідком цього стало створення спеціальних систем фізичного виховання, що були спрямовані на відволікання молоді від революційного руху, на її воєнно-фізичну підготовку і виховання відповідної суспільству моралі [20, С. 56]. З приходом нової епохи, народженої Великим Жовтнем у Росії, отримано нове розуміння суспільної ролі і призначення фізичної культури. На зміну односторонньому розвитку фізичних можливостей прийшло різносторонній розвиток людини. На порядок денний встало питання ліквідації дисгармонії між фізичним і духовним розвитком людства. З перетворенням науки у виробничу силу були створені умови для того, щоб людина , максимально використовуючи свої фізичні можливості, свідомо формувала себе у відповідності до зміни середовища [7, С. 244]. Перший етап новітньої епохи (1917-1945 рр.) визнання отримав беззаперечній зв’язок виробництва і фізичної культури. Крім суспільної ролі фізичної культури, у неї з’явилися нові функції, пов’язані з розвитком здібностей, формуванням особистості, а також культурні, політичні, педагогічні, соціальні, прогностичні і соціально-психологічні функції. А відомі раніше функції фізичної культури набули нових якостей: нервової регенерації, активного відпочинку, правильного використання вільного часу [7, С. 244]. Визначним було те, що серед інших форм культури фізична культура завоювала для себе відповідний статус та визнання. Фізичне виховання у всьому світі набуло статус навчального предмету. В охороні здоров’я достойне місце зайняла лікувальна фізична культура, почалося вивчення психічних явищ, викликаних руховими вправами, спортивні заходи мали такий же емоційний вплив на людину як і мистецтво. У суспільній свідомості стає приоритетним культ спортивних рекордів[7, С. 245-246]. Особливе місце в історії фізичної культури займає СРСР, де розвиток фізичної культури набув державних масштабів і реалізація відбувалась через постанови, декрети та закони про фізичну культуру, основою яких була комуністична ідеологія, що несла в собі захист завоювань революції [20, С. 126-127]. Так, система фізичного виховання, що активно розвивалася в 30-і роки ХХ ст., мала прикладний характер, який посилювався у передвоєнний період. Навички, отримані на заняттях таких видів спорту як стрільба, фехтування, плавання, біг на лижах, легка атлетика, мали воєнно-прикладне значення. 68 Саме ці види спорту стали провідними при організації масової спортивної роботи. Значне місце у цій роботі мали здача норм оборонних комплексів «Ворошиловський стрілок», «Ворошиловський вершник» та інші. Вирішальне значення у воєнно-фізичному вихованні молоді мав комплекс ГПО (готовий до праці і оборони). Здача його норм проходила скрізь: у школах, на підприємствах, у воєнних закладах, армії, установах. Але діючий комплекс ГПО у передвоєнні роки мав значні недоліки, що торкалися перш за все стандартності випробувань на усій території країни, деяким розривом між ступенями, надмірної кількості норм. Комплекс ГПО не відповідав зростаючим вимогам підготовки молоді. Вказані недоліки були ліквідовані у новому комплексі ―ГПО СРСР‖, який вводився з 1 січня 1940 року. Обов’язковими видами випробувань були біг, подолання перешкод, плавання, стрільба, ходьба на лижах, гімнастика, а види випробувань на вибір включали групи вправ, які розвивали силу, витривалість, швидкість та інші якості [15]. Таким чином, у довоєнний період в СРСР створені нові, не існуючі до цього в історії ідейно-політичні, організаційно-методичні, програмнонормативні та наукові основи фізичної культури. Але командноадміністративна система, культ особистості Сталіна, збочень у будівництві соціалізму, економічних і політичних труднощів, загальної бідності, низької культури серед більшості населення, відсутності спортивних споруд та інвентарю стримували розвиток фізичної культури в країні. Але у загальному підсумку було покладено початок соціалістичної за змістом, інтернаціональної за характером радянської школи фізичного виховання та спорту [20, С. 158]. У післявоєнний період помітно зміцнюється зв’язок фізичної культури із розвитком народного господарства. Поступово зростає активність міського і сільського населення у фізкультурному русі. Радянський спорт виходить на широку міжнародну спортивну і олімпійську арену і досягає високих результатів у багатьох видах спорту. В цей період закладаються основи 69 професійної тривалої і планомірної підготовки спортсменів, що стимулююче вплинуло на розвиток науки в галузі фізичної культури [7, С. 306-312]. Отже, історія розглядає фізичну культуру як органічну частину усієї людської культури, виховання і освіти людей, підготовки їх до трудової і воєнної діяльності [7, С. 9]. Але на стан і розвиток фізичної культури у суспільстві впливали не тільки виробничі відносини людей та економічний розвиток країни, а й політика, ідеологія правлячих верств, досягнення науки, техніки, філософії, естетики, релігії, медицини та багатьох інших сфер. В той же час і фізична культура сприяла розвитку багатьох сторін суспільного життя.

2.     Політика у фізичній культурі та фізична культура для політики

З моменту появи класового суспільства фізична культура використовувалась у політичних цілях правлячими верствами населення держави. Але найбільшу роль у політичному житті вона стала відгравати з моменту розколу світу на соціалістичний і капіталістичний табори. Особливо яскраво це проглядалось при авторитарно-тоталітарному режимі СРСР у 20-30 роки ХХ ст., що призвело до використання спорту для самоствердження держави на міжнародному рівні, тобто активне впровадження культу спорту для демонстрування переваг своєї країни над іншими народами. Спорт і політика, всупереч П’єру де Кубертену, стали взаємозалежними і сумісними [8]. СРСР та країни соціалістичного табору цілеспрямовано використовували спортсменів та їх досягнення у політичних цілях. Керівництво країни і КПРС у значній мірі впливали на спортивне життя в СРСР, на долі окремих спортсменів і тренерів, на розвиток міжнародних спортивних зв’язків і формування уяви про Радянський Союз як велику спортивну державу [8]. 70 З часом ступінь взаємовпливу двох факторів змінилася з урахуванням тенденцій розвитку економічної та політичної ситуації у суспільстві. Отримання Україною незалежності у 1991 році не тільки залишило спорт у політику взаємопов’язаними, але й продовжують доповнювати один одного [8]. У роки незалежності діалектичні зв’язки політики і фізичної культури представляли академічний і практичний інтерес для політичного процесу в Україні [1]. Але останнім часом взаємовплив безперервно розширився, з’явилися нові прояви у внутрішньополітичному житті та зовнішньополітичних відносинах, а спорт перетворюється на суттєвий фактор політичного процесу, в один із самих ефективних важелів передвиборної компанії. Соціологічний аналіз результативності спортивного фактору президентських виборів 2004 р. дає можливість констатувати значно ефективніше використання штабом В. Ющенка спортивних зірок братів Кличко, олімпійської чемпіонки Стели Захарової, футболіста Андрія Шевченко [1]. В перспективі найбільш практичне значення набувають: 1) законне лобіювання інтересів спорту через зростаюче представництво спортсменів і спортивних діячів у органах влади; 2) ефективне використання усієї системи ЗМІ для пропагандистського забезпечення передвиборної компанії і розширення цього представництва [1].

3. Фізична культура у системі християнських цінностей.

Після виникнення християнства (І ст. н.е.) в Римській імперії дотримувались високо розвинутої тілесної культури і традиційних цінностей античного світу. Широко використовувались фізичні вправи, плавання, кидання списа, біг, стрибки, боротьба. верхова їзда, фехтування, ігри з м’ячем, настільні ігри, вправи зі зброєю. Фізична культура І-ІV ст. була предметом турботи імператорської влади. Для спортивних видовищ, окрім 71 Колізею, в Римі був побудований цирк Максимус. Цирки і амфітеатри були збудовані в Помпеї, Верноі, Капуї, Сіракузах. Раннє християнство було вільним у поглядах на фізичну культуру, йому було притаманне піднесене і благородне ставлення до людського тіла, яке вважалося ―храмом Духа Святого‖. Докази цього є і в біблейських текстах, написаних у цей час [5]. Подальша еволюція християнства приносить інші ідеї – самозречення, відмову від мирських благ заради спасіння душі, звільнення духу від плоті, суровий аскетизм, зневагу до тіла, гріховність фізичних вправ, спортивних змагань і видовищ. Домінуючою стаж проповідь страждання, терпіння, покори, служіння Богу і церкві. Середньовічне християнство негативно ставилось до фізичного вдосконалення людського тіла, до фізичної культури і спорту. Були заборонені Олімпійські ігри (394 р.), зруйнований стадіон в Афінах (426 р.), спалена Олімпія [5]. Буржуазна епоха сприяла зміні ставлення християнства до зазначених явищ. Цьому сприяла і діяльність П’єра де Кубертена, відродилися Олімпійські ігри. У ХХ ст. фізична культура і потреба фізичного вдосконалення людини зайняли належне їм місце. Християнство почало позитивно ставитись до них. Це є і характерним і для сучасної епохи [5].